Історія розвитку пожежної безпеки

Людство страждало від пожеж протягом усього часу свого існування. Горіли хатинки, будинки, вигорали повністю міста.

Ще в часи Римсько імперії історик Ульпіан відзначав, що за день в місті відбувалося по декілька пожеж. В I ст.. до н.е. заможні городяни для захисту своїх палаців від винищення вогнем організовували власні пожежні команди з рабів.

Діставалося цивілізації і не тільки от природних явищ, але і від необачності самих людей. Це призводило до величезної шкоди та завдавало колосальних страждань. Люди залишалися на вулиці, загубивши усе, не маючи можливості для виживання, багато хто з них помирав.

Згадаємо події Великої Лондонської пожежі, що сталася у вересні 1666р. в Лондоні, коли протягом підгодини огонь поширився від будівлі королівського пекаря до будинків всіє вулиці . В результаті через два дні через вогонь згоріло близько 13 тис. житлових та громадських будівель , 90 церков та багато інших споруд.

Згодом англійський монарх Карл ІІ,видав наказ,щодо подальшої забудови міста будівлями з каменю, та про розширення існуючих доріг та вулиць

Англійський уряд прийняв спеціальний закон «Про готування вогню в Лондоні» 1705 р Цей закон мав спеціальні положення, що забороняли відкриті вогні на горищах солом’яних будівель.

Пожежа в Лондоні 1666 р.                    Пожежа в Москві 1812 р.

Звичайно, з часом міста відбудовувалися, але це займало досить багато часу и гальмувало розвиток і прогрес. Зрештою люди зрозуміли, що жити в дерев’яних будинках небезпечно і постійно відбудовувати – це не вихід. Як результат цивілізований світ починає масово будувати з каменю, цегли та інших негорючих матеріалів. Це призвело до значного зменшення кількості пожеж., ті пожежи, що відбувалися були локальними та не призводили до великих руйнувань.

Впоратися з таким лихом як пожежа самотужки мйже неможливо, тому люди дійшли що треба спільно допомагати один одному. З перебігом часу ситуація змінювалася крок за кроком. Мешканці почали об’єднуватися у мобільні групи для гасіння пожеж: своєрідний прототип сучасної пожежної команди. За це громади виділяли м певну винагороду. Звичайно, вони були мало схожі на сучасних пожежних, але все ж таки це буле вже щось. В повсякденному життя вони займалися звичним справами, а у випадку тривоги кидали все і йли на допомогу. Завдячуючи багаторазовим тренуванням вони діяли злагоджено і це відрізняло їх від ынших мешканців. На практиці відпрацьовувалися методики та заходи для гасіння пожеж.

Зупинимось детальніше яким чином розвивалася історія пожежнобезпеки на території сучасної Украни.

XVIII ст. державне управління щодо пожежної справи зводилось до реалізації заходів запобігання вогню, а організація гасіння пожеж покладалась на громадськість. Наприклад, спеціальний указ Петра I (1718) зобов’язував будівельників дотримуватися норм безпеки при зведенні нових будинків в Санкт-Петербурзі, а указ Генеральної військової канцелярії на території Лівобережжя (1722) нормував протипожежні відстані при забудові населених пунктів. Найбільш вагомим регуляторним актом того часу можливо вважати наказ губернаторам і воєводам з особливим розділом «Про нагляд за будівлями в містах і збереження від пожеж» (1728), що розповсюджувався на всю територію Гетьманщини. Фактично це був збірник існуючих на той час правил із попередження пожеж.

Вдосконалення запобіжних заходів щодо попередження пожеж практично не впливало на ефективність їх гасіння. Пожежна справа потребувала державного організаційного врегулювання питань оперативного пожежогасіння. Такі правові основи державного регулювання із ліквідації пожеж у Російській імперії, та на території сучасної України, були запроваджені указом імператора Олександра І (1803). Перші професійні пожежні команди створені у складі поліції у Москві (1804), а до Вітчизняної війни 1812 року в столиці Імперії нараховувалось вже 20 пожежних частин.

Однак державні організаційні заходи щодо боротьби із пожежами не допомагали. Міста, у тому числі на землях Україні, палали регулярно. Велика пожежа 1811 року у Києві практично знищила Поділ, згоріло понад 2 тисячі будинків, що назавжди змінило планування міста яке зберігається і нині.

Вагомим вдосконаленням із організаційної діяльності у питаннях пожежної справи в Україні стало прийняття Сенатом Російської імперії Будівельного та Пожежного статутів (1832). Нормативно-правові акти визначали правила у сфері пожежної безпеки, якими унормовувалося питання профілактики (запобігання) виникнення пожеж та організації заходів (реагування) їх гасіння, встановлювалась відповідальність за невиконання положень статутів.

Державне регулювання питань пожежної безпеки відіграло важливу роль у подальшому вдосконаленні системи державного управління. Так владою Києва вводиться посада брандмейстера (1835), а в 1841 утворюється перша пожежна частина – Старокиївська.

Горіли міста і правобережної частини України, що тоді перебувала під Австрійським протекторатом. Пожежа у Львові (1848) призвела до значних збитків, згоріли міська ратуша та театр, університет та розташована в ньому безцінна бібліотека, багато будівель та споруд середмістя. У наслідок надзвичайної події Львівським магістратом врегульовує питання організації пожежогасіння та відповідним указом на території міста утворюється перша професійна служба по боротьбі з вогнем (1849) [3].

Однак в загальному сенсі пожежна справа в Україні у ХІХ ст. немала суттєвого розвитку, зокрема доки існувала кріпосна залежність. В обставинах військових конфліктів, економічного занепаду та зростання заворушень серед селян Російський самодержавство пішло на скасування кріпосного права (1861).

Із зміною соціально-економічного устрою, в суспільстві розпочався розвиток професійної пожежної охорони.

Міжнародні з’їзди пожежних діячів, що відбувались у визначений історичний період становлення пожежної охорони: Шлотенбург (1899), Париж (1900), Берлін (1901), були однією з форм впливу волонтерства на загальний стан пожежної безпеки у державах того часу.

З цього моменту почалася справжня епоха пожежно-рятувально служби

Автор: Віталій Дем'яненко